#ІгорЗакоханийОсінніСпогади
Моя осінь
«Осінь прекрасна хоча б тому, що її світанки наступають трохи пізніше, і з’являється більше шансів встигнути після сну на небесну трансляцію. А ще восени особливо смачно виходить шоколадно-горіхове лате. Уранці, коли теплі ковдроподушкові обійми такі спокусливі, неможливо себе витягнути з ліжка нічим. Ніяка сила барона Мюнхгаузена тут не допоможе — неодноразово перевірено і доведено сотнями статистичних бюро по всьому світові.» - ось такими гарними словами, і не тільки ця авторка, розповідають талановиті люди про осінь.
Відразу спадають на думку фотосвітлини, на яких яскраво сяє сонечко, золоте листя розсипане природою навкруги, на лавці у парку, прикриваючись парасолькою, читає якусь книгу невідома нікому паняночка.
Та, на жаль, у справжньому житті все трішки інакше. Хоча і справді існують у житті «книжні» моменти. Ось і зараз я сиджу у кафе біля віконечка з занавісками, на яких зображені кращі споруди світу, Ейфелева вежа, наприклад. І п’ю ранкову каву. Не шоколадно-горіхове лате, а просто «американо». І за вікном осінь.
Але осінь справжня, холодна, з дощами і багнюкою. І мені більш нічого не залишається, як зігрітися кавою у кафе і потішити свою душу приємними спогадами із минулого. Ніби «справжній» герой із якоїсь книжки. Чим, власне, я і вирішив зайнятися цього прохолодного осіннього ранку, початку вихідного дня під назвою «субота». Тому для втілення в життя сцени із книжки у мене є все. От тільки спогади я розповідатиму від третьої особи, якщо ви, читачі, не проти.
Спогад перший. Навіяний останніми подіями, як не прикро, але сумними подіями у моєму житті. І щоб хоч якось себе підтримати у цьому несправедливому житті, я завжди згадую цей момент.
Холодні руки. Зимове нічне Тальне. Він, вона і зорі. І ще водоспад у лісі. Не зважаючи на мороз, ті двоє задоволені усім, бо для закоханих не існує холоду, для закоханих існує лише зайва змога обійматися сильніше, щоб зігрітися. (на цьому моменті певні читачі можуть вносити свої поради, яким саме чином зігріватися двом закоханим, але хай ці поради залишаться при порадниках).
А ще були хлопчаки, які невідомо з якої причини шастали вночі у лісі, і кричали «гірко!» цим двом, що стояли на льоду посеред ставка і припадали одне до одного устами. Вигуки тих хлопчаків спочатку викликали відчуття незручності, та згодом на обличчях двох з кожним вигуком з’являлися лише посмішки, а ще з’являються думки, що так воно і буде. Але вже не хлопчаки вночі у лісі, а гості у святковому залі вигукуватимуть «гірко!» кожних десять хвилин.
Так воно і сталося. Через півтора роки. Ведучий постійно нагадував гостям, що поки святкова чарочка наповнюється, хтось має сказати тост, побажати молодятам чудового і приємного сімейного життя. Та це сталось лише через півтора роки.
А сам спогад – це емоції, які він ніколи не забуде. Саме того вечора, коли, тримаючи її за руку, коли потайки від старших вони втекли до лісу, він старався впевнити свою кохану, що у такі морози лід обов’язково витримає їхню вагу. Щохвилини упевнював її у своєму коханні і палко цілував. Це стає схожим на «дежавю», і я не не в праві порівнювати двох сучасних на той час студентів із Станіславом і Софією Потоцькими, які так само, років триста тому, прогулювалися цим самим лісом і зізнавалися один одному у коханні, також підкріплюючи ті слова поцілунками.
Але то були величні історичні особи, їхнє життя описане не однією книгою, до цих пір різні історики не знайдуть згоди у датах і подіях, але я знаю точно, що то було справді велике і щире кохання. Бо я практично по собі знаю, що просто так дві особи протилежної статі не будуть стирати черевики лісовими стежками. Тільки справді закоханих ведуть лісові стежки до водоспаду ідо кохання.
Історія залишається історією, голосні фрази про кохання залишаються фразами, а космос залишається безкінечним і недосяжним. А я маю спогади, реальні, осяжні, і вони проживають у мені. Як і кохання.
Спогад другий. Навіяний останніми подіями у моєму житті, а саме стрижкою, яку мені зробили у «Куражі».
Я, як ніхто інший у Тальному, можу вам, читачі, гарантувати, що романтика із життя не зникла. Більше того, вона присутня повсякденно у простих буденних справах. Просто потрібно її «бачити» і знаходити. От я і знаходжу. Так що проста стрижка мимоволі повернула мене подумки у минуле. Приємне і романтичне. Знову руки були холодні. Але людина «тепла», позитивна. Саме ці руки Ольги, не зважаючи на їх температуру (особисто я не звертаю на такі дрібниці уваги, а сприймаю людину цілком і повністю), що торкалися моєї голови згідно процедури стрижки, і стали ключовим моментом у наступній розповіді.
Її теплі руки погладжували його волосся, яке завжди ніяк не хотіло утримуватись хоч у якомусь порядку на голові. Завжди десь стирчало, ніби кидаючи виклик цьому світу. А вона його пригладжувала, поки вони удвох переглядали кінофільм на ноутбукові, лежачи на дивані. По суті своїй сам фільм, як витвір мистецтва, їх не дуже цікавив, просто у ньому зображувалось кохання.
Так завжди було, є і буде – кохання присутнє скрізь: у справжньому житті, у кінофільмах, книгах, картинах, музиці, які є рукотворним відображенням життя. Тільки заради коханих здійснювалися найкращі справи споконвіку, інколи, правда, через нещасливе кохання здійснювалися і страшні речі. Та як би там не було колись і є зараз – вони, оті двоє, не переймались цими речами, не заглиблювались і історію і філософію, а просто кохали одне одного.
На моніторі головний герой зізнався у коханні до головної героїні, вона відповідала йому взаємністю. Так і ці двоє, будучи головними героями саме їхньої власної «опери» про їх кохання, освідчувались у коханні. Тільки не так «кіношно», як на моніторі, а по-справжньому, так, як буває у простих живих людей – він цілував час від часу її у щічку, а вона погладжувала його неслухняне волосся.
І не потрібно їм було розгромити ціле місто, щоб на пагорбі, з якого те саме місто, охоплене димом і руїнами, видно, «красивими» словами озвучити факт кохання. Цим двом, справжнім і живим, навіть слів не потрібно було – достатньо було лише дотику губ чи рук, щоб передати свої почуття, бо ні одне слово цього зробити не може.
Вона погладжувала його волосся, а він час від часу цілував її у щічку. І життя їхнє було сповнене барвами, бо найкраще на світі почуття було взаємним, у їхні душі були охоплені щастям і спокоєм, їхні рухи були легкими і ніжними, а думки світлими…
Я колись був написав наступні стрічки:
«Та кожне свято має свою міру.
Скінчиться казка, хай найщасливіша.
І жоден з них ніколи не повірить,
Що після радості буває найсумніше…
Найбільш тяжкий момент – то розставання.
І лиш міцнішають обійми в тиші.
Останні поцілунки на прощання,
- Я так щасливий!... – Я також найщасливіша….»
Нехай моє життя і не казка, і не я зараз знаходжусь у обіймах, а знаходжусь у кафе, кава також має властивість раптово закінчуватись. Та я не сумую з цього приводу – це не остання кава, і не останні спогади. Я не буду зараз витрачати матеріально цінну газетну площу у великих об’ємах, проте, згодом, я ще дописуватиму.
На жаль ці спогади залишаються всього лише спогадами. І в реальності подібні речі зі мною зараз не відбуваються в силу певних життєвих обставин. Та, не зважаючи на це і осінь, я не розчаровуюсь у житті і коханні, і навіть у цей момент, перебуваючи в сумному настрої я знаходжу романтику у своєму житті. Хочеться, щоб у складний нинішній час і ви, любі читачі, знаходили позитив.
P.S. Я не буду розкривати свого імені, бо не прагну слави і медалей, я тільки хочу поділитись з вами радісними думками. Тому для вас старався, скажімо, Ігор ЗАКОХАНИЙ. А на завершення я додам ще один свій вірш про нічні зустрічі. До наступних зустрічей на газетних сторінках!
Багато різних речей я люблю у житті,
Можу безліч ночей я дивитись на місяць...
Але в мене є ти, і хвилини оті,
Що провів із тобою, полюбляю найбільше!
Ще я дуже люблю подивитися в очі
У розумні твої, в яких є цілий світ!
І без них вже ні дня, ні хвилини не можу,
Бо я в них потонув, залишився навік...
І не можу сказати, як тріпоче душа,
Коли ніжно цілую твої руки і плечі...
Коли нас закривають від усіх небеса,
І вкривають нас сутінками, так тихо й доречно.
Я люблю вечорами погуляти з тобою,
І триматись за руки у нічній тишині!
І під тими зірками, без ніякого бою,
Дуже тихо й спокійно, я віддався тобі..
Я люблю споглядати, як ти тихо сумуєш,
Як ти дзвінко смієшся, загадково мовчиш.
Ти навчила любити, скільки житиму будеш
У думках і піснях, все для мене - то ти!
Багато різних речей я люблю у житті,
Можу безліч ночей я дивитись на місяць...
Але в мене є ти, і хвилини оті,
Що провів із тобою, полюбляю найбільше!
