#ІгорЗакоханийЗимовіМрії
Перші зимові записи
Ось і зима. Прийшла у Тальне, як завжди неочікувано. Надворі – ніби в казках, чи кращих новорічних фільмах: сипле сніжок, невеликий морозець з вітерцем. Все вкрите пухнастою ковдрою, люди ретельно кутаються у куртки, щільніше натягують шапки на вуха.
А взагалі Тальне кипить. Я б сказав, вирує. Бо скоро у нас вибори мера і депутатів до ради новоствореної об’єднаної територіальної громади. Смішно споглядати, як навкруги всі дивляться один на одного боком, з недовірою, чи, навіть, підозрою. Всі такі «важні».
Бізнес. Вплив. Гроші. Комплекси. Метушаться. Ніби мурахи. Тільки від мурах хоч користь є. хочеться уже відпочити від цього всього. Маю зараз чудовий настрій. Спокійний, мрійливий. Саме вчасно було б розповідати хорошій дівчині романтичні байки про зорі на скелі кохання. А потім повалятися з нею у снігу. Спробувати розпалити маленьке багаття. І сміятися, сміятися…
Безсило впасти у сніговий намет, часто дихаючи і посміхаючись. Спробувати розгледіти крізь хмари хоч якусь зірочку. Мружитись від пролітаючого сніжку. Але як не видно зірок, так немає і дівчини. Лише настрій. Прикро, що не можу словесно передати відчуття, що гріють зсередини цього прохолодного зимового вечора.
Тому я знову примостився за столиком біля занавіски зі спорудами. Замовив собі компоту та поїсти. У крайньому випадку, коли вже немає з ким померзнути, то можна хоч помріяти в умовах домашнього затишку. Через мить на столику буде гарячий суп та каша, їхній аромат буде лоскотати мої ніздрі. Чого іще можна бажати морозного зимового вечора, як не ситого затишку?
Не знаю чому, але у голові зародилась наступна мрія. Напевно «Осінні спогади» перейдуть у «Зимові мрії». Що буде навесні і влітку – я ще не знаю, тому загадувати наперед не буду.
Чомусь уявляю собі зараз картину, ніби з американського фільму: будиночок з терасою, на терасі крісло і столик. Я сиджу у кріслі, одягнений у стару улюблену сорочку. Надворі середина літа, теплий вечір. Я палю цигарку, у моїй руці газета. На столику, переді мною, відкрита пачка цигарок, сірники, попільничка і скляна пляшка з лимонадом. Насолоджуючись димом, я розмірковую, дивлюся за горизонт нічого не бачачи, у моїй руці схилилася газета, засумувавши, бо я про неї забув.
Та забув я не тільки про газету, а й про цигарку, попіл з якої падає на штани. І про собаку. Якесь грубе слово «собака». Про пса забув, чи що… А він пильно дивиться на мене сумними очима і виляє хвостом. Він хоче почути продовження історії, яку я почав йому розповідати. Рекс, спочатку, як завжди, терпляче дивиться на мене, а потім починає чіпати мене лапою, чим і виводить із задуми.
Я не пам’ятаю, що я йому розповідав. Помічаю попіл на штанях, відкладаю газету у бік, кидаю недопалка до попільнички і обтрушую штани. Песик нетерпляче гарцює біля мене. Ми часто отак проводимо вечори. На терасі. Я читаю йому газету, розповідаю різні історії із життя. Інколи просто спілкуємося. При цьому я палю і п’ю лимонад, а Рексу достатньо і того, що я його погладжую, чи кидаю йому м’ячика, якого він завжди приносить назад і дуже радіє при цьому.
Переводжу погляд на газету і знову запалюю цигарку. Можливо згадаю, що розповідав. Песику, звісно, однаково, він все одно змісту не розуміє. Але він – мій ліпший товариш, і мені соромно, що я про нього забув. Перебігаю поглядом заголовки – не те, далі короткі новини. Ось воно. Згадав. Читав замітку, що у забутій золотокопальні невідомі особи накидали сміття, а інший розумник його підпалив.
Так от. Читаючи це, я згадав роман, уже і не пам’ятаю ім’я того американського автора, та й назви роману не пам’ятаю. Але розповідь була про пса. Сильного, розумного, вірного. От я й переповідав своєму чотириногому другу, що зміг пригадати. Не знаю, може він і справді розумів своїм мозком, що я розповідаю про його далекого родича, але моя оповідка припала йому до його собачої душі.
Видихаю дим, мружусь. Сміюся до Рекса – він не розуміє такої різкої зміни настрою, але підтримує мене – підстрибує, висунувши язика, махає хвостом. Чіпає мене лапами, граючись. Таки хоче почути продовження. А я ж і так розповів йому практично все, що зміг згадати. Тому вирішив з ним просто порозмовляти. Я й задумався тому, що та історія про собачу вірність наштовхнула мене на роздуми.
Погасивши у попільничці цигарку, я відкинувся у кріслі, закинув ногу на ногу і розпочав розмову. Рукою поманив до себе Рекса, почухав йому за лівим вухом. Почав розповідати йому, що зародилось у моїй голові в цей момент. По змісту ця розмова не відрізнялася від того роману, хіба що мій стиль відрізняється від стилю того автора. Та, оскільки, я не читав з книги, а розповідав своїми словами, то різниці немає ніякої. Тому совість мене не мучитиме.
Відпивши лимонаду і почухавши Рекса за правим вухом, я розпочав монолог на тему «Всі біди – від розуму». Бо воно й справді – чим більше мізків – тим брехливіша тварина. А у людини мозок, наскільки мені відомо, найбільший серед оточуючих нас тварин. Тому різної брехні у людському житті неймовірно багато. А собачки не брешуть. Вони завжди щирі. Під час цієї розмови я усвідомив, що я дуже ціную таку щирість і вірність, тому не переставав гладити і гратися з Рексом.
Розмова затягнулася до пізнього вечора. Я все згадував і згадував ще і ще випадки людської підлості, з якими я стикався у житті. Безліч випадків. Я коротко описував їх псові, одночасно пояснюючи йому, який він чудовий у мене, і що я тепер ще більше його люблю. Навіть пообіцяв, що на вихідних поїдемо до озера з ночівлею. Все-таки Рекс цього цілком заслуговує.
Буде важко розповісти і те, як сильно я розчарувався у людях, поки розумів, які чудові, порівняно з нами, собаки. Мені стало безмежно соромно перед Рексом. Та, здається, він мене не те, що простив, а й взагалі не збирався на мене сердитись. Думаю, що справа у моїй відданості і любові до нього. Здогадуюсь, чи, можливо, надіюсь, що він і не повірив, що люди можуть бути такими «низькими».
Поки писав цю історію – декілька разів вибігав палити. Як завжди рипіли двері. Я згадував попередню історію і посміхався. А ще згадав, що після того, як написав попередню історію, я попрохав адміністрацію кафе, по можливості, нічого не робити з тими дверима. Це уже традиція, так би мовити, невід’ємна часточка життя.
А надворі казка. Справжня. Сніг ніби і звичайний, але у світлі електричних ліхтарів виблискує як чарівний. Як у дитинстві. А ще, я так думаю, що велика кількість свят та подарунків у зимову пору ще з дитинства змушують вірити у казку. Справді, нині у мене таке відчуття, що загадай я зараз бажання – воно обов’язково збудеться. Мабуть, так і зроблю.