#ІгорЗакоханийЗимовіМрії
«…Про кохання вголос не говорять.
Про кохання голосно мовчать.
Від кохання квітами цвітуть безсонні ночі
Від кохання лиш зітхають очі.
Бо ж відкрито не для всіх вони кричать…»
(уривок з творчості Ольги Квітки)
Для кохання достатньо лише погляду
Як багато змісту у цих двох реченнях. Ба, навіть немає чого додати… Бо й справді про кохання немає сенсу розмовляти, оскільки воно проживає у душі. Слова – лиш голос, більш нічого. Але серце б’ється, оживає і в мовчанні, і у тиші. Інколи замість пісень і голосних заяв краще мовчки обійняти і поцілувати. Для справжнього кохання достатньо, часом, лише погляду.
Та, наразі, моє кохання не взаємне, тому мій основний профіль – про нещасливе кохання. Напишу, як зможу.
Я не скажу вголос про кохання –
Про кохання я напишу в тиші.
Цілу ніч, до самого світання,
Поки за вікном стає все тихше.
Я буду найкраще, що у мені є
Викладати поспіхом у зошит.
Почерком кривим, поки темніє.
Щось віршами, щось сформую в прозу.
Та не квітами цвітуть подібні ночі,
І травою геть не заростуть…
Не зітхають, а сльозяться очі,
Коли роз’їдає їх як ртуть
Синій дим, що мов туман все навколо
Ніби ковдрою окутав і по вінця
Переповнює легені й душу, що від болю
Починає віддавать швартовим кінці.
І рука тремтить над зошитом нервово,
Бо коли душі пориви всі запишу –
Їх забуду… Й справи побутові
В нечуттєвій у колисці заколишуть.
Тому й пишу, поки я хоч щось ще відчуваю,
Поки не зійшов, як місяць з неба, нанівець.
Прийде час – я все позабуваю.
Прийде час – всьому буде кінець…
Так що, поки все навколо у диму,
Поки буквочки лягають на папері,
Чашку з кавою міцною підніму,
І згадаю очі ті веселі…
У яких колись, можливо як у мріях,
Я себе, неначе в дзеркалі побачу
Хочаб на мить. Поки чудові вії.
Твої. Мене сховають десь неначе.
От ніби ти мене приймеш у свою душу,
Дзеркалами якої є ці очі,
Через які віллюсь. Через які постійно мушу
Писати вірші я оці щоночі…
Можливо, й будуть колись квіти.
Можливо все. І я в це щиро вірю.
Та поки нікуди себе подіти –
Псую папір, палю, ночами мрію.
Колись я пробував писати подібні речі, але, практично завжди, мені це не вдавалось. І саме зараз я розумію, що такі вірші – це не мистецтво, це не списаний стрічками папір. Це стан душі. Це почуття у ній.
Тому наступною моєю зимовою мрією буде не великий за об’ємом текст, а лише одна фраза: «Я мрію, щоб такий стан душі був у мене завжди. І не тільки в мене – і увесь світ тоді стане кращим».
І відкриття за відкриттям пронизують мій мозок. Я розумію, що завжди мріяв, як я описав вище. І, як мені здогадуюсь, буду мріяти завжди. І хоч я постійно кажу, що я закоханий у всіх дівчат і в життя одночасно – часто ця любов не взаємна. І не завжди породжує саме такий стан душі.
Таке душевне піднесення здатне надихнути на різні речі: і на стікери з побажанням доброго ранку, і на миття посуду, і на спалення Трої… Це всесильний, всемогутній імпульс. Якби його лише спрямовувати вдало. А уявіть, що два таких взаємних імпульси єднаються у ціле…
Дещо сумний, але ще більш Закоханий Ігор
P.S. І справді. Яка може бути мова про бюджети, громади, політику? Коли у світі, коли для кожного з нас є куди важливіші речі, ніж ці примітивні ігри.
